Культура сценічної мови — одна з найважливіших проблем сучасного театрального мистецтва. Недооцінка мовної культури призводить до того, що словесна партитура спектаклів часто пригнічує своєю одноманітністю, невиразністю дикції.
Слово ж — один із самих виразних засобів театру. Не тільки драматичного, але й музичного театру.
У нашій країні мистецтво співу - не самоціль, а високий потенціал ідейно-художнього вираження, виховуючий народні маси. Високі й відповідальні завдання стоять перед актором сучасного театру. І з цих позицій СЛОВО в МУЗИЦІ здобуває особливого значення. І героїчна історія, і лірика, і драма, і сатира, і народна пісня виконання будь-якого жанру вимагає не тільки чіткої дикції, правильної, гарної вимови, але й найтоншої майстерності, художньої виразності й культури слова. Все це — азбучна істина, однак акторові — співакові мало знати й розуміти суть проблеми, треба навчитися переборювати складності.
Мета дисципліни: виховати ті якості професії актора (і промовляючого і співаючого), які потребують постійної уваги і вимагають безперервної роботи: вільно керований голос, звучний і польотний, легка й чиста дикція, володіння диханням, багатство мелодики, орфоепічна культура, знайомство з логікою мови, інтонаційна точність.
Завдання дисципліни: всі розділи дисципліни «Сценічна мова» (дикція — чіткість вимови, орфоепія — норми літературної вимови, закони логіки мови, робота над текстом) тісно пов’язані між собою й однаково корисні для всіх, хто працює зі словом. Наявна специфіка вокального слова не виключає, а підсилює потребу в гарній дикції. Необхідно усунути ті недоліки мови актора, про які писав К. С. Станіславський:
«Вимова на сцені — мистецтво не менш важке, ніж спів, що вимагає великої підготовки й техніки, що доходить до віртуозності».
«Чи не відчуваєте ви, що через голосові хвилі виходять назовні частинки нашої власної душі? Все це не порожні, а духовно-змістовні звуки, які дають мені право говорити, що усередині, у їхній серцевині, є кусочок людського духу».
«Кожен артист повинен володіти чудовою дикцією, вимовою ... він повинен почувати не тільки фрази, слова, але й кожний склад, кожну його букву».
«Ми не відчуваємо своєї мови, фраз, складів, букв і тому легко перекручуймо їх: замість звука «Ш» вимовляємо «ПФА», замість «Л» говоримо «УА». Приголосна «С» звучить у нас, як «ЦС», а «Г» перетворюється в декого в «ГХА». Додайте до цього окання, акання, шепелявість, гаркавість, гугнявість... і всяку косномовність. Слова з підміненими буквами представляються мені тепер людиною з вухом замість рота, з оком замість вуха, з пальцем замість носа».
«Коли в деяких людей від млявості або недбалості слова сліпаються в одну безформну масу, я згадую мух, що потрапили на мед; мені представляється осіння слякота і бездоріжжя, коли все зливається в тумані».
«Погана мова створює одне непорозуміння за іншим. Вони нагромаджуються, затуманюють або зовсім заслоняють зміст, суть, навіть саму фактуру п’єси».
«Треба... зрозуміти, при якому положенні рота, губ, язика створюються правильні звуки приголосних...».
«Тому посилено розвивайте артикуляцію губного апарату, язика й всіх тих частин, які чітко виточують і оформляють приголосні».
«Кожен по-своєму повинен так чи інакше пристосуватися до своїх даних».
«Робота з постановки голосу полягає насамперед у розвитку дихання й звучання нот, що тягнуться».
«Ми повинні стежити за тим, щоб завжди, постійно говорити на сцені й у житті правильно й красиво... Лише за цієї умови набудеться звичка, що перетвориться в другу натуру, і нам не прийдеться відволікати увагу на дикцію в момент сценічного виступу. ...Тому раджу вам саме тепер, на перших двох курсах, раз і назавжди покінчити з елементарними вимогами дикції й звука».
Ці висловлення К. С. Станісланського про сценічну мову з його книги «РОБОТА АКТОРА НАД СОБОЮ» (стор. 469, 470, 471, 475, 476) допоможуть розібратися в тому, що варто виправляти, і зрозуміти чого треба домагатися, працюючи над дикцією. Індивідуальні якості мови кожного визначать вибір пропонованих вправ і підкажуть тривалість роботи над тією або іншою вправою.
По закінченні вивчення курсу — залік.
