Історія кафедри історії музики та музичної етнографії

Перші тридцять п’ять років існування консерваторії в Одесі (1914-1949) педагоги, що викладали історію музики і музичну етнографію (народна музична творчість), входили до складу кафедри теорії та історії музики. Про самостійну кафедру історії музики в офіційних документах уперше згадується в Наказі №117 по Одеській консерваторії від 14 жовтня 1949 року. В ньому сказано: “Установити на 1949/1950 навчальний рік такий склад професорсько-викладацького персоналу...” і далі, в алфавітному списку педагогів, значиться:  “Данькевич Костянтин Федорович, завідуючий кафедрою історії музики, професор, 1/2 ставки”.

Через два тижня, у Наказі №126 від 29 жовтня читаємо: “На підставі рішення ГУУЗ’а  Комітету зі справ мистецтв при Раді Міністрів СРСР від 18 жовтня 1949 року затвердити професора Данькевича К.Ф. у посаді завідуючого кафедрою історії музики Одеської консерваторії”. Зазначимо, що в аналогічних наказах попередніх років К. Ф. Данькевич, який займав тоді посаду директора консерваторії, згадувався як завідуючий кафедрою композиції. 

Причина появи двох процитованих наказів і цікава, і проста: у виконання постанови ЦК ВКП(б) від 10 лютого 1948 року “Про оперу “Велика дружба” В. Мурадели”, в якій оголошувалась “головною задачею поточного моменту на музичному фронті боротьба з формалізмом у композиторській творчості”,  у ряді консерваторій країни, у тому числі й в одеської, були розформовані кафедри композиції. Але в Одесі зникнення цієї кафедри було компенсовано тим, що  з групи педагогів, які вже багато років досліджували і викладали історію музики і музичний фольклор, була сформована окрема кафедра, яку очолив К. Ф. Данькевич.

Однак історія заснування кафедри історії й етнографії починається не з цих наказів. До цього часу в Одеській консерваторії вже були сформовані методи викладання музично-історичних дисциплін і досліджень у галузі історії музики, і викладачі заснованої кафедри перейняли досвід і досягнення своїх попередників – видатних педагогів і вчених.

 Відкриття кафедри історії музики в 1949 році, як і усякий формальний акт, стало вирішальним кроком не тільки для створення в Одесі школи історичного музикознавства, а й для визнання її як вже існуючої і цілком сформованої.

Традиції цієї школи чітко просліджуються аж до середини дев’ятнадцятого століття. Їх становлення пов’язане з діяльністю видатного вченого і музиканта з надзвичайною долею – Петра  Петровича Сокальського (1832-1887).

 Закінчивши в 1854 році хімічний факультет Харківського Імператорського Університету в ученому званні магістра і проробивши чотири роки в різних посадах у Петербурзі, Ржевські, знову в Петербурзі і потім у Нью-Йорку, молодий вчений усі з більшою непохитністю виявляє, що справжнім його покликанням є музика, якій у рідному домі його навчали з дитинства. На дозвіллі він музикує, пише музику, приймається навіть за оперу на сюжет пушкінського „Мазепи“, але, відчувши недолік майстерності, залишає її незавершеною.

З Америки шлях П. П. Сокальського лежить в Одесу, де починаючи з 1858 року і розвертається вся його подальша музикознавча і композиторська діяльність. Тут він робить вирішальний крок: у газеті  „Одеський вісник” він починає працювати на посаді помічника редактора, а пізніше стає її головним редактором.

Після успішної участі в конкурсі ІРМТ, на який П. П. Сокальський представив свою кантату „Бенкет Петра Першого“, він приїжджає в Петербург. В 1862 році П. Сокальський стає свідком і учасником найважливіших подій в історії вітчизняної музичної освіти: відкриття відразу двох музичних навчальних закладів: Петербурзької консерваторії, керованої А. Рубинштейном (у який він, у віці тридцяти років, відразу поступає на теоретико-композиторське відділення), і Безкоштовної музичної школи під керівництвом М. Балакірєва, за постановкою викладання в який він протягом усіх років свого перебування в північній столиці буде пильно стежити.

Нові друковані виступи П. Сокальського, що з’вляються тепер вже в петербурзьких виданнях, знаходять глибину історичної перспективи у висвітленні тих проблем, що у ранніх його статтях залишалися в публіцистичному, вузько “сучасницькому” ключі. Прикладом такого нового підходу може служити його праця “Про музику в Росії”, опублікована у березневій книжці журналу “Час” за 1862 рік, що написана у дусі тоді ще тільки сформованих установок “Могутньої купки”. Через десять років ця праця отримала блискуче продовження в роботі “Історія церковного співу в Росії”, котра була видана вже в Одесі.

Тут же, у Петербурзі, виникає задум і робляться перші начерки його основної фольклористичної праці: „Російська народна музика, великоросійська і малоруська в її побудові гармонійній і ритмічній“. Видане вже посмертно, у 1888 році, це видатне дослідження  П. Сокальського одержало в колах фольклористів загальноєвропейську популярність і визнання. (Також посмертно, у 1903 році, вийшов його „Збірник білоруських і малоруських народних пісень“).

Головний підсумок трирічного (1861-1864) перебування П. Сокальського в Петербурзі виявився в тому, що маючи вже за плічми одну вищу освіту і відповідний досвід застосування її на практиці, він не просто закінчує ще один вищий навчальний заклад – Петербурзьку консерваторію (по композиторському відділу), а й зайнятий тим, що систематично порівнює принципи і методи викладання всього комплексу спеціальних дисциплін у двох кращих музичних навчальних закладах столиці, маючи метою застосувати цей досвід на практиці в Одесі. Наприкінці перевага була віддана методам Безкоштовної музичної школи М. Балакірєва – М. Римського-Корсакова (які, до речі, незабаром зайняли провідну позицію й у самій Петербурзькій консерваторії). Це стає ясним з  полеміки П. Сокальського зі школою А. Рубінштейна, початої в згаданій вище роботі “Про музику в Росії”. Предметом цієї полеміки виявилася сама постановка музичної і, зокрема, композиторської освіти: якщо її метою є високий професіоналізм, то досягнення її, по думці П. Сокальського, не може обмежуватися одним лише відтворенням західноєвропейських методик викладання, що уніфіковані були відкриттям Лейпцігської й інших, створених по її зразку, консерваторій. І якщо вітчизняна музика в порівнянні з західною представляється у більшій мірі “аматорською”, як її полемічно характеризував А. Г. Рубинштейн, то це лише означає, що увагу потрібно приділити саме цій “аматорській” музиці, на ґрунті якої тільки і може розвитися свій власний, а не запозичений, на іншому ґрунті вирощений професіоналізм.

Повернувшись до Одеси П. Сокальський керує хором, розробляє і веде перший в Одесі професійно орієнтований курс історії музики, тим самим протиставляючи свої курси Лейпцигським і солідаризуючись з Ф. Листом. В іншій, більш популярній формі цей курс ліг в основу циклу його публічних лекцій, читаних їм у 1867-68 роках. (У його архіві збереглися докладні конспекти всього циклу цих лекцій).

П. Сокальський був людиною, яка, поставивши собі мету, ніколи не зупиняється у своєму русі до неї. А метою, що він відстоював в останні роки свого життя, було відкриття в Одесі консерваторії. І він дожив до того дня, котрий мав повне право вважати днем своєї, нехай тоді ще не остаточної, але великої перемоги: турботи групи музичних діячів, що він очолював, увінчалися відкриттям в Одесі відділення Імператорського Російського Музичного Товариства (ІРМТ),  до складу якого в 1886 році і ввійшов колектив створених їм Музичних класів, що стали тепер Музичними класами ІРМТ. Вони-то й стали тим навчальним закладом, на базі якого в 1897 році, уже після смерті П. Сокальського, буде створене  Одеське музичне училище, а потім, у 1913 році – Одеська  консерваторія.

П. Сокальський, який суміщав у своїй творчій діяльності амплуа історика, фольклориста і хормейстера, композитора, публіциста і педагога, став засновником школи історичного музикознавства в Одесі. Про це свідчить ціла плеяда його талановитих спадкоємців і продовжувачів. Але за затвердження історії музики як навчальної дисципліни вони мали ще витримати нелегку боротьбу.

У списку навчальних дисциплін (“класів”, як тоді було прийнято говорити) у відкритому в 1897 році музичному училищі “історія музики” була відсутня. І лише в наступному навчальному році, у результаті наполегливих звертань у вищі інстанції директора училища, випускника Петербурзької консерваторії проф. Д. Д. Климова, клас історії музики було дозволено відкрити. Для ведення занять було запрошено професора історико-філологічного факультету Новоросійського університету А. Н. Деревицького. І це теж дуже примітно: в ті часи “історія музики” розуміється не як спеціальна, музикознавча, але як загальноосвітня дисципліна, як частина загальної і вітчизняної історії.

Тим часом багато музикознавців розвивають почату П. Сокальським публіцистичну, наукову, а нерідко й організаторську діяльність.

 У середині дев’яностих років у газеті “Одеський Листок” починають з’являтися рецензії на концерти і статті про музичне життя міста нового співробітника цієї газети, Ф. В. Мироновича.

 Випускник Санкт-Петербургської консерваторії по класу композиції Ю. І. Іогансена, Ф. В. Миронович, так само, як і П. П. Сокальський, – нехай у більш скромних масштабах – виявляється музикантом досить широкого профілю, суміщаючи діяльність композитора і публіциста з викладанням у музичних класах  ІРМТ (а потім – у  музичному училищі) таких предметів, як теорія музики, сольфеджіо, веде класи хорового співу. Спочатку  дев’ятисотих років він приймає пропозицію дирекції училища вести курс музичної літератури. Своїм високим рівнем цей курс відразу ж залучив до себе увагу й учнів, і педагогів і такої чималої в ті часи частини аудиторії як вільні слухачі.

У списку першого складу професорів і викладачів Одеської консерваторії в 1913 році Ф. В. Миронович  фігурує як єдиний педагог, який веде курс історії музики (поряд зі звичними для нього теоретичними предметами і хоровим класом).

У 1915 році йому було привласнене звання професора консерваторії.

На початку дев’ятисотих років активну і плідну діяльність починає розвивати ще один багатогранно обдарований музикант Н. Ф. Марценко. Випускник Московської консерваторії по класам кларнета і диригування, він вивчає там і композицію (разом із усім циклом зв’заних з нею предметів) і стає улюбленим учнем таких музикантів як С. І.  Танєєв і В. І. Сафонов.

В Одесі, захопившись ідеєю П. Сокальського про першорядне значення хорового мистецтва для вітчизняної музичної культури, він починає компанію за створення Регентських курсів і, домігшись успіху, створює при цих курсах “Одеську Симфонічну Капелу”. При цьому слово „симфонічна“ у цій назві було ужито в його етимологічно первісному змісті: як така, що „согласно звучить“. Основу репертуару Капели складала хорова, переважно церковна, музика в діапазоні від Палестріни й Орландо Лассо до Кастальського, Лисенко і Рахманінова. Повнота і послідовність репрезентації шедеврів хорового письма в серіях цих концертів перетворювала їх у озвучену історію хорової музики. (Про рівень професіоналізму, досягнутого цим хором під керівництвом Н. Марценко, може свідчити хоча б той факт, що для виконання 9-й симфонії Л. Бетховена і кантати П. Чайковського „Москва“ такий диригент, як Сергій Кусевицький, що приїхав в Одесу на гастролі зі своїм оркестром у 1913 році, віддав перевагу Капелі Марценко перед всіма іншими хоровими колективами Одеси, уважно їм прослуханим; після закінчення гастролей він дав майстерності Капели вищу оцінку в пресі.)

Не менш значимою виявилася і публіцистична діяльність  цього видатного музиканта. У 1915 році він організує і як головний редактор очолює видання кращого за всю історію одеської музичної преси журналу „Одеський музичний вісник“, що проіснував, на жаль, лише до кінця 1917 року. Тут, поряд з інформаційною панорамою музичного життя міста і країни, регулярно публікувалися і проблемні статті, присвячені вітчизняній музичній культурі й у тому числі – дві розгорнуті серії статей по історії вітчизняного хорового мистецтва, – праці Н. Ф. Марценко, що  цілком заслуговують окремого видання.

Можливості цього музиканта, автора не тільки публіцистичних, але і серйозних наукових публікацій по історії вітчизняної музики були недооцінені, оскільки його педагогічна діяльність у консерваторії обмежувалася лише класом кларнета.

Але цьому може бути своє пояснення: у 1914 році для викладання музично-історичних дисциплін у консерваторію був запрошений, К. А. Кузнєцов (1883-1953), тоді ще мало відомий випускник історико-філологічного факультету Гейдельбергського університету, який приїхав в Одесу з Москви, який вивчав у Німеччині історію музики під керівництвом Ф. Вольфрума і композицію в М. Регера і надалі став одним з найвидатніших радянських музикознавців, професором, завідуючим об’єднаною кафедрою історії музики Московської консерваторії. В Одесі К. Кузнєцов, один з перших у Європі, вибудував курс історії музики. як історії стилів, розвиваючи ідеї видатного новатора в музикознавстві, творця нової концепції історичного музикознавства Г. Адлера. Його “Вступ в історію музики” видано було в Москві в 1925 році (після від’їзду з Одеси в 1921). Про стрункість, насиченість конкретним матеріалом, тонкість і глибина аналізів у лекційних курсах, що він читав тоді, можна судити по виданим у ту важку пору його книгам: “Етюди про музику” – Од., 1919;   “Вступ в історію музики”. Ч.1. – М.-П., 1923.

Доступні нам дані про діяльність іншого видатного музичного письменника і критика, а потім і педагога, Бориса Дмитровича Тюнєєва (1883 – /1937?/ ) досить скупі. Уродженець Одеси, вихованець Третьої Одеської гімназії, він у 1902 році стає студентом історико-філологічного факультету Одеського (тоді називався Новоросійським)  університету. Тут його інтереси з перших же років навчання виявляються зосередженими на історії мистецтва й у першу чергу – музичного. Ще будучи студентом другого курсу він уже виступає як кореспондент в “Російській музичній газеті”  (РМГ) зі своїми “листами” про музичне життя  в Одесі: про  оперні постановки, симфонічні і камерні концерти. Прекрасна мова, тонка музикальність і рідке по своїй проникливості і масштабам знання музичної літератури (навряд чи можливе без ґрунтовної музичної освіти, про яку, на жаль, ніяких відомостей до нас не дійшло) відразу ж роблять Б. Тюнєєва одним з найбільш бажаних авторів цього, кращого у ту пору, музичного щотижневика, що виходив у Петербурзі. Незабаром він стає іногороднім членом редакції РМГ.

Спочатку Б. Тюнєєв нерідко виступає майже як прямий продовжувач П. Сокальського. Його кореспонденції часто виконані в полемічному запалі, спрямованому на репертуарну політику концертних організацій і оперних труп, що недостатньо уваги  приділяли виконанню вітчизняної музики; це й визначає  головний предмет виступів Б. Тюнєєва у пресі. Надалі, однак, усе більш привабливим для нього стає жанр розгорнутого нарису, що містить цілісну характеристику творчості того чи іншого з найбільш значимих для нього композиторів, музика яких усі частіше звучала в Одесі. І тут, поряд з іменами О. Бородіна, П. Чайковського, М. Римського-Корсакова, М. Лисенко з’являються Б. Сметана, Г. Берліоз, Р. Вагнер, а також зовсім молоді тоді О. Спендіаров, О. Гречанінов, О. Скрябін, О. Кастальський, І. Стравинський. Підкреслимо ім’я останнього композитора, який категорично не приймався академічними колами Петербурга і Москви. Б. Тюнєєв був майже єдиним послідовним захисником модернізму І. Стравинського. До кінця своєї музично-журналістської діяльності, тобто до закриття в 1918 році Російської Музичної Газети,  Б. Тюнеєв не утомлюється писати про музиканта, який був для нього, як видно, найбільш значимим і улюбленим: про М. П. Мусоргського.

На початку двадцятих років Б. Тюнєєв запрошується на посаду професора кафедри історії музики в Одеську консерваторію і працює тут до 1934 року. Відомі захоплені відгуки про нього таких знаменитих випускників Одеської консерваторії того років як Я. Зак,  Д. Ойстрах, Е. Гілельс. Не тільки як прекрасного музиканта, лектора і педагога, але в неменшому ступені і як людину, характеризує Б. Тюнєєва його дружба, що усіх дивувала, з нікому ще не відомим тоді юнаком, Святославом Ріхтером,  який на початку 30-х роках добровільно і з захопленням виступав в якості позаштатного ілюстратора  на лекціях маститого професора.

Дарунок Б. Д. Тюнеєва, дбайливо збережений бібліотекою Одеської консерваторії – найбагатші зібрання оперних і симфонічних партитур і клавірів – мовчазне, але вірне свідчення справжньої любові цієї людини до музики, до своїх колег і учнів.

Процеси структурної перебудови музичної освіти, що почалися в 20-ті роки під знаком підпорядкування їх новим політичним гаслам, у тому числі найважливішому з них – побудові нової пролетарської культури, – внесли  чимало неясності в організацію навчального процесу. І, разом з тим, самим несподіваним образом виявилося, що зв’язок зі школою Балакірєва – Римського-Корсакова – Лисенко, споконвічно закладений в організації всього педагогічного процесу в Одеській консерваторії й особливо на її композиторській і музикознавчій кафедрах, став актуальним зовсім по-новому.

У середині 30-х років у навчальні плани радянських консерваторій була введена нова музично-історична дисципліна: народна музична творчість. Першим музикознавцем, що взяв на себе її викладання, став Дмитро Іванович Станков (1892 – 1963). Випускник  В. А. Золотарьова, він, досконально вивчивши творчість українського композитора М. Леонтовича, задавшись метою вивчити мелодику всіх оброблених Леонтовичем народних пісень у їхніх різних варіантах, Дмитро Іванович досліджував усі доступні йому збірники українських народних пісень. І не просто досліджував! Він створив написаний від руки каталог найважливіших збірників, серед яких на перше по своїй значимості місце він ставив збірники Квітки  і Конощенко.  Цей каталог-картотека, у якому музично-поетичний текст кожної пісні з усіма її куплетами виписаний на окремій картці, зберігається нині в кабінеті фольклору й етнографії Одеської музичної академії.

 У такий спосіб свій авторський курс зовсім нової вузівської дисципліни – народної музичної творчості – Д. І. Станков почав вибудовувати на добре підготовленому ґрунті. Друга вища освіта, історико-філологічна, отримана їм в Одеському університеті, істотно полегшувала рішення цієї непростої задачі, що вимагала насамперед вибудовування системи жанрів пісенного фольклору. Цьому і була підпорядкована вся подальша діяльність Д. І. Станкова як фольклориста-дослідника. Здійснюючи свої дослідження, необхідні для розбудови цілісної навчальної програми курсу народної творчості, Д. І. Станков міг спертися на праці П. П. Сокальського лише в питаннях, зв’язаних з розглядом музичної структури наспівів „в їхній побудові гармонійній і ритмічній“.  Для рішення проблем, зв’язаних з необхідністю представити всю систему жанрів музичного фольклору, Д. Станков робить рішучий крок, залучаючи для цих цілей новаторські наукові розробки свого знаменитого сучасника, Климента Квітки, який, як відомо, полемізував із П. Сокальським, у розпорядженні останнього був набагато менший фонд зразків народної пісні, „великоруської і малоруської“, порівняно з тим, що був представлений у збірниках народних пісень, використаних Д. І. Станковим (слідом за Квіткою) і що з’явилися уже після кончини П. Сокальського.

Курс народної музичної творчості, уперше розроблений Д. І. Станковим і ті наукові дослідження, що він здійснив для цієї мети – важлива віха в розвитку історичного музикознавства в Одеській консерваторії.

У середині 1930-х років курс історії зарубіжної музики почав вести молодий талановитий педагог, прекрасний піаніст Давид Веніамінович Каминський, що проробив у консерваторії понад 50 років. З самого початку Вітчизняної війни він пішов на фронт, під час якої отримав тяжке поранення, але, не дивлячись на це, повернувся до активної педагогічної роботи. Враження від перших лекцій Каминського добре передані в розповіді його улюбленої учениці, майбутньої завідуючої кафедрою історії музики Оксани Георгіївни Коренюк: “Я була вражена. Розмах, величезна ерудиція, широта охоплення матеріалу, блиск, темперамент. Мені хотілося тільки слухати і  слухати...”. Коло інтересів Каминського був надзвичайно широке: філософія, література, кіномистецтво, театр – усе зв’язувалося з питаннями музикознавства, і ця енциклопедичність саме і була в кращих традиціях одеської історичної школи. Прекрасний виконавець, він привертав особливу увагу студентів і виконавським показом творів у курсах, що їм читались, а також жадав від студентів самостійного вивчення клавірів і партитур за допомогою виконання їх у чотири руки (подібна практика була б дуже корисної і сьогодні). “Д. Каминський  свідомо направляв курси історії музики в русло зв’язку з виконавством... Однак, стилістика вибудовування лекцій у руслі музично-критичного узагальнення створювала значимі співвідношення зі спадщиною Малишевського – музикознавця-історика.

Провідною ідеєю його наукової діяльності була ідея універсальності сонатної форми. Свою концепцію він виклав у роботі “Передісторія сонати”.

В роки окупації Одеси історію музики в консерваторії викладав професор С. Кондрать’єв, але заняття були нерегулярними.

У 1949 році завідувачем кафедрою історії музики Одеської консерваторії був призначений її ректор – композитор К.Ф. Данькевич. (Упродовж певного періоду до цього кафедри теорії і історії музики були поєднані.) Однак у 1951 році К. Данькевич переїхав у Київ, де став професором Київської консерваторії, і теоретики й історики знову опинилися на одній кафедрі, що очолена була  спершу ОЛ. Коганом, а потім Т.С. Сидоренко-Малюковою.

І тільки в 1963 році кафедра історії музики остаточно відокремилася від кафедри теорії музики і композиції, і її завідуючим став композитор і музикознавець Серафім Дмитрович Орфєєв.

У 1940-і і 1950-і роки основні курси історії музики читали: історію зарубіжної музики – Д.В. Каминський, історію російської  і радянської музики  – Яків Соломонович Кацанов, курс історії української музики – композитор Марія Семенівна Завалишина, що згодом також переїхала в Київ. Деякий час лекційний курс по кафедрі історії музики вів визначний музикознавець Л. С. Данилевич, про що, зокрема, згадує Т. С. Сидоренко-Малюкова.

 Лекції  Я.З Кацанова відрізнялись стрункістю, методичною продуманістю, глибиною, прекрасним знанням музики, навіть певною сміливістю суджень, досить незвичною не в ті роки. У період після відомої постанови  1948 року він пропагував творчість Шостаковича й інших радянських композиторів, обвинувачених у “формалізмі”. Високоосвічений музикознавець, він активно займався науковою діяльністю. Його безсумнівною заслугою було звертання до історії музичної культури Одеси на основі докладно вивченого архівного і публіцистичного матеріалу, що знайшло відображення в опублікованій їм роботі “З історії музичної культури Одеси” (1794-1855) у збірнику “З музичного минулого” (частина I. – Москва, 1960 р.) На жаль, подальший період у розвитку музичного життя Одеси їм не розглядався.

З численних композиторських, науково-педагогічних, теоретичних, історичних робіт ректора одеської консерваторії, завідуючого кафедрою історії музики С.Д. Орфєєва особливу увагу привертає книга “М. Леонтович і українська народна пісня” – результат багаторічних досліджень. Книга відзначена творчою індивідуальністю її автора, який особливо цінував хорову творчість  Леонтовича і Лядова. Але для доказу своїх думок він залучав безліч прикладів із творчості інших композиторів: це дозволяла зробити широта його музичних знань. “Надзвичайно цікавими в цьому зв’язку уявляються музично-історичні паралелі, що проводяться в книзі між творчістю Леонтовича й інших композиторів” – пише О. І. Ровенко.  Цей історичний підхід до творчості Леонтовича дав можливість Орфєєву зробити висновок про всесвітнє значення хорової творчості українського композитора.

Безсумнівний інтерес представляє й одна з перших спроб створення історії Одеської консерваторії, здійснена С.Д. Орфєєвим.

Наприкінці 1950-х – початку 1960-х років на кафедру історії музики прийшли молоді тоді педагоги – О. Г. Коренюк, що закінчила аспірантуру Київської консерваторії, і Р. М. Розенберг, що закінчила аспірантуру Ленінградської консерваторії: їм були доручені провідні курси історії музики. Розенберг запроваджує існуючий й донині курс “Оперна драматургія”. У 1967 році Р.М. Розенберг захистила в Ленінграді першу в одеській консерваторії музикознавчу кандидатську дисертацію на тему “Російська опера малої форми кінця ХІХ – початку ХХ століття”.

О.Г. Коренюк захистила в Києві кандидатську дисертацію на тему “До історії музичної освіти в Києві з 1800 по 1917 роки” у 1972 році. З 1973 по 1985 роки вона керувала  кафедрою історії музики. Для її керівництва було характерно чітке планування роботи, велика увага до методичних питань, організація взаємних відвідувань лекцій педагогами, що сприяло дисципліні та створенню атмосфери творчої зацікавленості. Наукові інтереси О. Коренюк були зв’язані з питаннями методики викладання курсу російської музики; серед публікацій виділяється робота “Методичні принципи М.В. Лисенко”.

У 1970-і роки кафедра поповнилася групою педагогів, які зараз відіграють провідну роль у її діяльності й у роботі консерваторії в цілому. Це Олена Миколаївна Маркова і Олександра Іванівна Самойленко; у цей період почала працювати і Світлана Григорівна Балашова – випускниця Київської консерваторії, яка викладала курси української і радянської музики. Наукова праця  С.Г. Балашової була присвячена творчості М. Лисенко, в основному його вокальним творам.

З 1978 по 2006 рік працював на кафедрі Малишев Юлій Володимирович, видатний музикознавець, лектор, критик, суспільний діяч та науковий робітник. Заслужений діяч мистецтв України (з 1995 року), кандидат мистецтвознавства (з 1978 року), професор  (з 1997 року), стипендіат Президента України (з 1999 року), Малишев був одним з найстарших членів Національної Спілки композиторів України (з 1958 року), учасником бойових дій під час Великої Вітчизняної війни.

Професійна діяльність Ю. В. Малишева багатоаспектна. Закінчивши історико-теоретичний факультет Київської державної консерваторії (клас професора М.П.Крохмаль-Орябінської, 1952 рік), він працював консультантом відділу науки та культури ЦК КПУ (1953-1957), відповідальним секретарем Правління Союзу композиторів України (1957-1960), науковим співробітником ІМФЕ АН УРСР (1959-1963, 1977-1979), головним редактором видавництва “Музична Україна” (1966-1976), одночасно викладачем Київської консерваторії; лектором-музикознавцем Укрконцерту, Київської філармонії, товариства “Знання” (прочитав понад 1000 лекцій у Києві, Одесі, Донецькій, Кримській, Львівській та інших областях; на Північному Кавказі, в Празі, Братиславі та ін.), ведучим телевізійних музичних програм (створив понад 100 програм у Києві та Одесі).

На кафедрі історії музики та музичної етнографії викладав спеціалізовані та загальні курси історії української музики, історії музики країн СНД, спеціальність (музикознавство). Серед 15-ти випускників класу із спеціальності: доктор філософії, професор С.В.Ролинська (ОНУ ім.. І. Мечнікова); кандидат мистецтвознавства В.І. Романко (НМАУ ім. П.І.Чайковського); замісник директора спеціалізованої школи ім. П.С. Столярського Т.Ю. Маркова; член національної Спілки журналістів України, ст. редактор Одеського державного телебачення Є.О.Мощицька; музичний редактор мовлення українською мовою Радіо Придністров’я Л.В.Деньгина та інші.

Член Правління СКУ (з 1958 року.), член Правління СК СРСР (1973-1979), Малишев довго був замісником голови Правління Одеського відділення СКУ (з 1979 року),  був учасником 7-ої Міжнародної музичної ради (Москва, 1971), Міжнародного соціологічного семінару (Будапешт, 1973), Міжнародних, Всесоюзних та Республіканських наукових конференцій, семінарів, з’їздів та Пленумів Спілки композиторів.

Ю. В. Малишев написав 15 книг, біля 200 статей, що виявляють тематичну спрямованість його наукових інтересів: історія української музики, творчість радянських українських композиторів, теоретичні проблеми музикознавства, філософія і естетика, музична соціологія, популяризація музичних знань. Тема кандидатської дисертації – “Принципы образного синтеза музыки и поэзии в современном романсе. Опыт анализа творчества Ю.Мейтуса”. Серед наукових праць основними є книги: “Солоспіви: нариси та нотатки про українську вокальну лірику” – К., 1968; “Украинская опера” – К., 1965; “Ю.С. Мейтус. Очерк творчества” – М., 1962, К., 1964; “Мысли вслух о предмете эстетики, задачах эстетического воспитания, разных вкусах, судьбе профессиональных музыкантов и некоторых других злободневных вопросах” – М., 1969 і деякі інші.Серед статей, що опубліковані за останні роки, привертають особливу увагу наступні: „Пролегомены к типологии слушательских групп” (сб. ”Одесский музыковед’93”. Одеса, 1993); “Під тягарем споминів” (зб. “Музичний світ Б.Лятошинського”. К., 1995); “1948 – мифы и история” (”Культурологічні проблеми музичної україністики. Вип.2, Ч.2”. Одеса, 1998); “Гармонические каноны популярной музыки” (зб. “Музичне мистецтво і культура. Вип.2”. Одеса, 2001); “Проблема синтеза искусств в современной эстетике” (сб.“Ференц Лист и проблемы синтеза искусств”. Харьков, 2002; “К вопросу о видовой классификации искусства” (зб. “Музичне мистецтво і культура. Вип.3”. Одеса, 2002). Крім цього Малишев є автором статей в Українській радянській Енциклопедії, журналах, газетах, численних відгуків на кандидатські та докторські дисертації, рецензій на наукові праці І.Ляшенко, С.Павлишин, А. Мухи, В.Клина, Г.Вірановського, Р.Розенберг, В.Сумарокової, В.Романко, В. Гончаренко, Л.Переверзєва, Н.Кузьмина та ін..

Одержав премії, нагороди: “Орден Отечественной войны 2-й степени”, медаль “За трудовую доблесть” (1960), медаль “За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.”, інші іменні медалі й нагрудні знаки – більш 20-ти. Лауреат Всеукраїнського конкурсу на кращу пісню, присвячену 200-річчю Одеси (1994).

Великий внесок у розвиток кафедри історії музики, у тому числі, її перетворення на кафедру історії музики та музичної етнографії, здійснив Вірановський Георгій Миколайович (1935–2013 рр.) Він закінчив Одеську консерваторію по класу С.Д. Орфєєва в 1960 році і з цього ж року працював в ОДК завідуючим кабінетом історії музики, викладачем, З 1965 року – старшим викладачем, з 1978 – доцентом кафедри теорії музики та композиції. У 1985 році ВАКом СРСР йому надане учене звання доцента, з цього ж року він  стає завідуючим кафедрою історії музики. З 1991 року працює на цій кафедрі на посаді професора.

Вірановський сформував у консерваторії кабінет історії музики і був його першим завідуючим. Учбові курси, розроблені ним: народна музична творчість, сольфеджіо, поліфонія, історія музики (вітчизняної і зарубіжної), гармонія (кожний з цих курсів у загальній і спеціалізованій формах), два авторські спецкурси – “Музично-теоретичні системи” і “Вступ у спеціальність”. З 1974 року керує міжвузівським семінаром педагогів по інтерпретації і музичній герменевтиці.

У 1978  Вірановський був прийнятий у Спілку композиторів СРСР як музикознавець і фольклорист-етнограф. У 1981 році став ініціатором і співголовою міжнародної  фольклорно-етнографічної конференції, організованою фольклорною  комісією СК СРСР в Одесі по вивченню музичного фольклору Півдня України і Подунав’я. Вірановський неодноразово був учасником і організатором міжнародних наукових конференцій. У 1999 році організував музикознавчу секцію в рамках Четвертого міжнародного конгресу україністів і був її співголовою (разом з Ю. Ясиновським), а також організатором і співголовою міжнародного “Круглого столу” по темі “Сакральна музика: проблеми розуміння й інтерпретації (До 2000-річчя християнської ери)”, що відбулася в Одесі в 2000 році.

Як керівник класу по спеціальності підготував 82 музикознавця, у числі яких доктори і кандидати наук, що працюють сьогодні на відповідальних посадах у науково-дослідних і вищих навчальних закладах України, Росії, Німеччини, В’єтнаму, Куби, Алжиру та Сальвадору.

За заслуги в області вивчення інтернаціонального фольклору одеської області і за підготовку фахівців високого рівня він був нагороджений Орденом Дружби Народів (1985).

 Сьогодні кафедра історії музики та музичної етнографії об’єднує музикознавців різних поколінь.

Провідним спеціалістом кафедри є Розенберг Римма Марківна – професор кафедри історії музики і музичної етнографії, кандидат мистецтвознавства, член Спілки композиторів України і Спілки театральних діячів України.

Народилася в м. Одесі в 1928 р. Закінчила філологічний факультет Одеського держуніверситету ім. Мечникова в 1952 р. і музикознавче відділення Одеської  держконсерваторії по класу проф. С.Д. Орфеева в 1954 р. З 1955 по 1959 рр. займалася в аспірантурі Ленінградської держконсерваторії ім. М.Римського-Корсакова у класі учня акад. Б.Асафьева – С.Л.Гінзбурга. У 1967 р. захистила дисертацію і отримала ступінь кандидата мистецтвознавства. У 1969 р. затверджена у званні доцента. З 1955 р. по 1967 р. працювала лектором-музикознавцем Одеської обласної філармонії. З 1958 р. – в Одеській держконсерваторії на кафедрі історії музики. У 1973 р. прийнята до Спілки композиторів СРСР, в Одеському відділенні була першим музикознавцем.

Клас Р.М.Розенберг за спеціальністю закінчило близько 60 осіб, магістерські роботи під її керівництвом успішно захистили близько 30 осіб. У числі учнів, що закінчили її клас за фахом – доктор мистецтвознавства, професор Національної академії керівництва кадрів культури і мистецтва України Майя Ржевська, старший науковий співробітник інституту історії мистецтв і фольклористики Національної академії наук України Ірина Сікорська, професор кафедри теорії музики та композиції Одеської національної музичної академії ім . А.В. Нежданової Наталія Александрова, кандидат педагогічних наук, доцент Одеського Південно-Українського педагогічного університету ім. К. Ушинського Наталія Миронова, а також викладачі педінститутів, музичних училищ, завідувачі літературною частиною театрів та багато інших. У числі магістрів – аспірантка, лауреат міжнародного вокального конкурсу ім. А.В. Нежданової Гаяне Арутюнян, аспірант Київської Національної музичної академії Дмитро Лінник, соліст Одеського національного театру опери та балету Богдан Панченко, композитор Асматі, композитор Ірина Єрошевич та ін.

Під науковим керівництвом Р.М.Розенберг захистили кандидатські дисертації Олена Кучма на тему: «Діалогічність як принцип стильового мислення в музиці другої половини ХХ століття (на прикладі творчості Р. Щедріна)», Наталія Старюченко на тему: «Феномен діалогу в камерно-вокальних творах на перекладні тексти українських та російських композиторів ХХ століття ».

Р.М.Розенберг є автором понад 100 наукових, методичних та публіцистичних праць.

Монографії:

• Олександр Красотов. Творчі портрети українських композиторів. – Київ: «Музична Україна», 1984.
  Книга оповідає про життя і творчий шлях композитора і містить аналіз найбільш значних його творів.

• Музична Одеса. – Одесса: Редакционно-издательский отдел областного управления по печати, 1995.
  Перше монографічне дослідження, присвячене музичному життю Одеси від її заснування в контексті літературного, театрального та художнього життя міста.

• Мелодії Одеської плеяди. Музика у творчості та житті літераторів Одеси: К. Паустовського, І. Бабеля, Е. Багрицького, В. Катаєва, Ю. Олеши, І.Ільфа та Є.Петрова. – Одеса: Optimum, 2008.
  У книзі розглядаються музичні характеристики головних персонажів творів одеських літераторів та оперні твори видатних композиторів, написані на основі сюжетів і текстів їх творів.

• «Одеська композиторська школа». До 100-річчя заснування та 75-річчя Одеської організації НСКУ (Одеса, 2013);
• Монографічний нарис «Від музичних класів до Музичної академії» // Одеській державній музичній академії ім . А.В. Нежданової – 90. – Одеса: Друк, 2003.
  У нарисі розглядається історія музичного життя Одеси, попередня основи академії, виникнення академії, її традиції та досягнення за 90 років.

• Методична розробка з курсу «Оперна драматургія» для викладачів музичних ВУЗів. Методичний кабінет Міністерства культури України. – Київ, 1993.
  Робота розкриває деякі характерні для сучасної опери риси драматургії. Пропонує рекомендації до творчого засвоєння курсу студентами.

Понад 100 наукових, методичних, публіцистичних статей, в тому числі:

• Російська опера малої форми кінця XIX – початку XX століття (за матеріалами дисертації) // Російська музика на рубежі ХХ століття. – М.-Л., «Музика», 1966.
• До проблеми опери малої форми в радянській музиці // Українська музика. – Київ, 1972.
• Сторінки історії взаємозв'язків музичних театрів України та Закавказзя // Театральна культура. Вип.2. – Київ, 1972.
• Одеса // Музична енциклопедія, т. 3.-  М., 1976.
• Соловйов-Сєдой в Одесі. – Л., «Радянський композитор», 1987.
• Синтез жанрів в сучасній опері і опера-новела // «Одеський музикознавець '93». – Одеса, 1993.
• Музичні критики дореволюційної Одеси та їх зв'язку з консерваторією. – Одеса, 1994.
• Про своєрідність сценарної драматургії лібрето опери М. Вериківського «Втікачі». – Київ, 1997.
• Багатонаціональні традиції в діяльності Одеської консерваторії. – Одеса, 1998.
• Внесок німецьких музикантів у культурне життя Одеси на початку ХХ століття // «Українсько-Німецькі зв'язки минули и сьогодення». – Київ, 1998.
• Пушкінські сюжети в творах одеських композиторів XIX століття // «Одеса – Пушкіну». – Одеса, 1999.
• Регіоніка як складова частина історії музики // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А. В. Нежданової. Вип.1. – Одеса, 2000.
• Теорія і практика редагування в системі навчання музикознавців // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А. В. Нежданової. Вип. 2 – Одеса, 2001.
• З історії розвитку синагогальної музики в Одесі. – Одеса, 2002.
• Театральні аспекти в творах одеських композиторів. – Одеса, 2003.
• Біблійні образи у творчості російських композиторів-класиків XIX століття // Біблійні образи в музиці. – Санкт-Петербург, 2004.
• Розширення інформаційного поля в курсі «Музична драматургія» // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А. В. Нежданової. Вип.7 книга 2. – Одеса, 2006.
• музикознавчих діяльність Ю.В.Малишева // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової. Вип.11. – Одеса, 2010.
• Специфічні риси та жанрові інновації в сучасному оперному творчості Одеських композиторів // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової.Вип.13. – Одеса, 2011.
• Семантична і драматургічна роль театральності у творчості композиторів Одеси // «Гуманітарні науки в освіті музикантів». – Одеса: «Фенікс», 2011.
• Роль ІРМТ в музичному житті Одеси // Збірник, присвячений діяльності ІРМТ – Москва, 2012.

А також статті в журналах «Мистецтво», «Музика», «Радянська музика», у збірнику «Трансформація Музичної освіти та культури в Україні», в одеській і київській пресі. На статті Р.М.Розенберг неодноразово посилаються відомі музикознавці Росії та України.

Основні напрямки наукової діяльності - проблеми оперної драматургії та музична Одессика. Основні напрями педагогічної роботи – історія російської музики минулого і сьогодення, сучасна вітчизняна музика, оперна драматургія, музична драматургія. Творчі роботи: лібрето опери «Тайгова пісня» Олександра Красотова і опер «Снігова королева» і «Гранатовий браслет» Віктора Власова, поставлених оперною студією Одеської музичної академії, а також лібрето балету «Торжество любові» на музику Юрія Знатокова.

Самойленко Олександра Іванівна, що є завідувачем кафедрою, є вихованкою Одеської державної консерваторії ім. А. В. Нежданової, яку вона закінчила (диплом з відзнакою) у 1977 р. за фахом “музикознавець, викладач музично-теоретичних та музично-історичних дисциплін”; у тому ж році була прийнята на роботу викладачем кафедри історії музики названого вищого музичного закладу.

З 1986 р.  до 1996 року пройшла шлях від посади старшого викладача кафедри історії музики та музичної етнографії до посади професора вищеозначеної кафедри. З 2002 р. займає посаду проректора з наукової роботи ОДМА; з 2006 р. – завідуючої кафедри історії музики та музичної етнографії. За цей час вона викладала курси історії зарубіжної музики, історії української музики, історії російської музики; сьогодні викладає оригінальні авторські спецкурси для студентів теоретичного та композиторського відділень, для магістрантів, аспірантів, асистентів-стажерів: “Музична культурологія”, “Психологія мистецтва”, «Психологія культури», «Музична інтерпретація», «Музична естетика».

Сьогодні Самойленко О.І. є одним з провідних фахівців у галузі музикознавства та музичної культурології, має власну науково-дослідну школу, головними напрямами якої є дослідження проблеми діалогу як смислового феномену, семантичної типології музики, методологічних засад сучасного гуманітарного знання.

Клас по спеціальності (музикознавство) Самойленко закінчило близько 120 випускників (дипломників, магістрів, аспірантів та здобувачів), серед них – 25 кандидатів мистецтвознавства, 1 доктор мистецтвознавства, які працюють у середніх та вищих навчальних закладах України та за її межами. Вона є одним з авторів проектів та організаторів міжнародних та всеукраїнських науково-творчих конференцій, їх постійним активним учасником, здійснює опонування й рецензування наукових робіт різних напрямів гуманітарного знання та ступенів наукової складності.

Самойленко постійно здійснює наукове редагування наукових збірок, зокрема, наукового вісника ОДМА “Музичне мистецтво і культура”, що є фаховим виданням, проводить наукове консультування, організує проходження стажування на кафедрах музичної академії викладачів середніх та вищих закладів Одеси та інших міст України, очолює науково-методичну комісію ОДМА по роботі з магістрами та за іншими питаннями. Інтенсивно займається науковою діяльністю. Вона є автором двох монографій, понад 100 науково-дослідних публікацій з питань методології музикознавства, музичної культурології, теорії діалогу та музичної бахтіністики, музичної текстології, психології мистецтва, жанрово-стильової еволюції та типології музичного мистецтва.

В 1988 році захистила дисертацію «Катарсис як естетична категорія» на здобуття наукового ступеню кандидата філософських наук в спеціалізованій вченій раді ВНДІ мистецтвознавства, м. Москва.

В 2003 р. нею була захищена дисертація «Діалог як музично-культурологічний феномен: методологічні аспекти сучасного музикознавства” на здобуття наукового ступеню доктора наук (за спеціальністю 17.00.03 – музичне мистецтво) в спеціалізованій вченій раді Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. В 2005 р. О. І. Самойленко присвоєно вчене звання професора. Є членом спеціалізованих вчених рад по захисту кандидатських та докторських дисертацій, головою підкомісії МОН України з питань атестації кадрів за спеціальностями музичне мистецтво і хореографії.

Серед наукових праць О. Самойленко виділяються наступні:

• Искусство и катарсис. Монография // деп.в НИО ИНФОРМКУЛЬТУРА. Рос. гос. библиотеки. – 01.04.1992. № 2592.– 86 с.
• Музыковедение и методология гуманитарного знания. Проблема диалога. Монография / Редактор Н. Г. Александрова. – Одесса: Астропринт, 2002. – 244 с.;

Публікації:

Історические и эстетические основы оперы // Науковий вісник НМАУ імені  П. І. Чайковського. Сучасний оперний театр. Проблеми оперознавства. Збірник статей. – Вип. 89. – К., 2010. – С. 399-414;

Методологічні інтенції категорії «духовність» і методичне самовизначення сучасного музикознавства // Науковий вісник НМАУ імені  П. І. Чайковського. Вип. 85: Духовна культура України: традиції та сучасність.. – Київ, 2010. – С. 7–21;

Музичний театр у діалозі з часом та у семантичному просторі сучасної культури // Часопис Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського. Науковий журнал. – № 6 (7). – К.: НМАУ ім. П. І. Чайковського, 20010. – С. 11–19;

Автор и герой в музыковедческой  деятельности. Статья первая // Музичне мистецтво і культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А.В.Нежданової. Вип. 11 / Гол. ред. О.В.Сокол. – Одеса: друкарський дім, 2010.  –  С. 167–178; 

Автор и герой в музыковедческой  деятельности. Статья вторая // Музичне мистецтво і культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А.В.Нежданової. Вип. 12 / Гол. ред. О.В.Сокол. – Одеса: друкарський дім, 2010.  –  С. 31–40;

Феномен історичного знання та сучасна гуманітарна культура // SINTAGMA MUSICUM. – Збірка наукових статей та спогадів на пошану. Стефанії Павлишин. – Львів : «Сполом», 2010. – С. 13–20;

Теорія музикознавчої інтерпретації як напрям сучасної герменевтики // Часопис Національної музичної академії ім.  П. І. Чайковського. Науковий журнал. – № 2. – К.: НМАУ ім.   П. І. Чайковського, 2011. – С. 3–11;

Про ювілеї, людську долю та історію: роздуми про російську музику // Часопис Національної музичної академії ім.  П. І. Чайковського. Науковий журнал. – № 4. – К.: НМАУ ім.   П. І. Чайковського, 2012. – С. 4–11.

Гузєєва Валентина Володимирівна отримала вищу освіту в Одеській державній консерваторії ім. А. В. Нежданової, де навчалася на музикознавчому відділі в класі доктора мистецтвознавства, професора О. М. Маркової. З 1982 р. працює на кафедрі історії музики і музичної етнографії. Закінчила аспірантуру ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України. Під керівництвом доктора мистецтвознавства, професора, академіка А. К. Терещенко захистила кандидатську дисертацію на тему «Вокальна симфонія. Класична модель та різновиди жанру» у вченій раді Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського (лютий, 1997 р.). Рішенням Атестаційної колегії Міністерства освіти і науки України В. В. Гузєєвої було присвоєно вчене звання доцента. В 2003 році вона була призначена також на посаду завідувачки редакційно-видавничого відділу наукової частини. 10 років є редактором журналу «Музыкальный вестник» ОНМА  ім. А. В. Нежданової, який на сьогодні є одним з провідних вузовських видань у музикознавчих, культурологічних, музично-виконавських колах України. Зараз працює на посаді професора кафедри історії музики та музичної етнографії в ОНМА ім. А. В. Нежданової.

За роки роботи на кафедрі В.В. Гузєєва викладала курси історії музики для виконавців та музикознавців, керувала лекторською та педагогічною практикою студентів. В даний час веде курси «Історія зарубіжної музики», «Сучасна зарубіжна музика», «Музично-теоретичні системи», керує курсовими та магістерськими роботами студентів. Окрім педагогічної діяльності, виконує науково-методичну роботу, бере участь в рецензуванні дисертаційних досліджень, дипломних і магістерських робіт, в організації конференцій. В сфері наукових інтересів знаходяться питання історії старовинної та сучасної музики. Головні напрями науково-дослідницької діяльності пов’язані з проблемами жанрової типології та стилю як провідної категорії в музичній історії. Опубліковані наукові статті в збірниках: «Музична україністика: сучасний вимір», «Виконавське музикознавство», «Музичне мистецтво і культура», «Стравинський та Україна», «Одеська консерваторія: забуті імена, нові сторінки», «Одеська консерваторія: славні імена, нові сторінки».

Довгаленко Ніна Сергіївна працює в консерваторії з 1985 року, спершу завідувачем кабінету фольклору, а потім викладачем кафедри історії музики та музичної етнографії (з 1986 року). Після закінчення Одеської консерваторії Довгаленко деякий час викладала в Хабаровському училищі мистецтв; в 1982 році була прийнята до аспірантури МДПІ ім.. Гнесиних по кафедрі гармонії та сольфеджіо. В 1990 році Довгаленко захистила кандидатську дисертацію в Прибалтійській вченій раді на тему «Проблема цілісності музичного твору: інформаційний аспект», і одержала науковий ступінь кандидата мистецтвознавства. З 1986 року працює на кафедрі історії музики і музичної етнографії. З 2001 року працює на посаді професора вищеозначеної кафедри. З 2002 по 2006 роки працювала деканом фортепіанно-теоретичного факультету; в 2002-2003 роках була Вченим секретарем Спеціалізованої Вченої ради з захисту кандидатських дисертацій. Довгаленко Н.С. веде лекційні курси з історії української музики.

В сфері наукових інтересів Довгаленко, що є автором понад 15 наукових робіт, знаходяться проблеми дослідження сучасної музики, зокрема, українського музичного авангарду. Наукові роботи присвячені творчості Б.Лятошинського, В.Сильвестрова, Г.Грабовського, О. Киви, А.Караманова, Л.Дичко, теорії музичного пост авангарду і т.д. В 2010 році вийшла друком монографія «Українська музика ХХ століття. Нариси».

Довгий час керуючи лекторською практикою, Довгаленко організувала постійно діючий  студентський музикознавчий лекторій в Третій Маріїнській гімназії, бере участь як лектор у роботі просвітницьких товариств “Україна” та “Фонд ім. М. К. Реріха”, виступає у міській періодичній пресі зі статтями, що мають на меті популяризацію української музики.

Публікації:

Довгаленко Н.С. Український музичний авангард у контексті стильових пошуків ХХ сторіччя // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової. Вип. 1 – Одеса, 2000.

Довгаленко Н.С. Композитор. Б.М.Лятошинский. Реконструкция одного замысла // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової. Вып.2 – Одеса, 2001.

Довгаленко Н.С. Метод социалистического реализма. Взгляд современности // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової. Вып.4, книга 1. – Одеса, 2003.

Довгаленко Н.С. Серійні структури в українській музиці 60-х років (на матеріалі фортепіанних творів В.Сильвестрова) // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової. Вип. 5 – Одеса, 2004.

Довгаленко Н.С. Модель інформаційного аналізу музичної форми // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової. Вып. 6, книга 1 – Одесса, 2005.

Довгаленко Н.С. Леонід Грабовський. На початку творчого шляху // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової. Вип.13 – Одеса, 2011

Калімуліна Тетяна Ахатівна народилася 1 липня 1952 у м. Києві. Після закінчення семирічки поступила в спеціалізовану школу ім. П. Столярського. З 1966 р. займалася за спеціальністю фортепіано у класах Морданової В. В. та Передерій В. Т. З 9 класу (1967р.) спеціалізувалася як музикознавець. Після закінчення школи в 1970 р. вступила до Одеської державної консерваторії ім. А. В. Нежданової на вокально-хоровий і теоретичний факультет за спеціальністю музикознавство (наук. кер. – Вірановський Г. М.). Після закінчення консерваторії в 1975 р. працювала в муз.школі при Палаці піонерів ім. Я. Гордієнко. З 1976 р. – по 1982 р. працювала в Одеській державній консерваторії викладачем історичних дисциплін на кафедрі історії музики та музичної етнографії. З 1985 р. – по 1988 р. працювала бібліографом у бібліотеці Одеської держконсерваторії, а також викладачем з погодинною оплатою кафедри історії музики по 1998 р.

У березні-квітні 1998 р. проходила курс ФПК в Московській консерваторії в класі проф. В. Н. Холопової.

У 1998 р. прикріпилась в якості здобувача на кафедру історії музики. Науковий керівник – проф. Самойленко О. І. З метою збору нових матеріалів за темою дисертації була здійснена поїздка до м. Краків у листопаді 1998 р. (рік, оголошений ЮНЕСКО роком Пендерецького).

 З 1999 р. працювала старшим викладачем (у штаті) кафедри історії музики та музичної етнографії.

У 2003 р. була підготовлена ​​і успішно захищена наукова дисертація на тему «Універсалії культури ХХ ст. у творчості композитора Кшиштофа Пендерецького ».З 2003 р. – кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри історії музики та музичної етнографії. В даний час, Калімуліна Т.А. – в.о.професора кафедри історії музики та музичної етнографії.

Після захисту дисертації і по сьогоднішній день продовжує працювати на кафедрі. Бере активну участь у наукових конференціях, симпозіумах, фестивалях, семінарах (всього близько 20), виступаючи з доповідями і обговорюючи актуальні питання сучасного музикознавства.  За час викладацької роботи в музичній академії нею розроблені і прочитані наступні курси:

1. історія російської (класичної) музики;
2. історія музики народів СНД (класичний період);
3. історія музики народів СНД (сучасний період);
4. історія української музики (дожовтневий період);
5. історія української музики (сучасний період);
6. історія зарубіжної музики (класицизм-романтизм);
7. історія музики ХХ століття;
8. історія музики другої половини ХХ століття.

Калімуліною Т.А. також розроблені програми лекційних курсів і програми прослуховування музики з різних епох. З великим піднесенням читає лекції українським та іноземним студентам (Китай, Еквадор та ін.). Під її науковим керівництвом за останні 7 років захистили магістерські роботи наступні студенти:

1. Лін Сяомін «Жанр концерту для скрипки з оркестром у творчій спадщині С. Прокоф'єва, А. Хачатуряна, Д. Шостаковича» (2006);
2. Хуан Мані «Стильовою аналіз як інструмент створення цілісного художнього образу» (2006);
3. Аветисян Юлія «Риси стилю бароко в концерті І. С. Баха для фортепіано та струнного оркестру ре мінор» (2007).
4. Лі Мі «Актуальні педагогічні аспекти музичного виконавства (на прикладі фортепіанного виконавства) (2007).
5. Стрілецька Наталія «Образні аспекти виконавської інтерпретації (на матеріалі музики композиторів ХІХ в.» (2012).

Підготовлено рецензії на дисертації на здобуття ступеня кандидата мистецтвознавства (10), відгуки на автореферати дисертацій (6), рецензія на робочу програму з курсу сучасної музики для Донецького музичного училища.

Коло наукових інтересів Калімуліної Т.А. різноманітний: проблеми музики другої половини ХХ століття, які знайшли вираження у статтях, що підготували кандидатську дисертацію на тему «Універсалії культури у творчості композитора Кшиштофа Пендерецького» (захищену в 2003 р.).

У найближчий час готуються до публікації ряд статей, навчальний посібник і наукова монографія. Передбачувана назва монографії: «Універсалія як музично-культурологічна категорія: до методології сучасного музикознавства».

Публікації

1. Драма ілюзій - ілюзія драми в музичному театрі К. Пендерецького // Культурологічні проблеми музичної україністики. Вип. 3. Питання музичної семантики. – ОГК., Одеса, 1997.
2. Духовний світ К. Пендерецький – особистість в контексті культури // Актуальні проблеми духовності. Віп. II. – Київ - Кривий Ріг, 1997.
3. «Антиномии слів» і явище стильового полілогу в музиці: до проблеми універсалій музичної культури другої половини ХХ століття // Культурологічні проблеми Музичної україністікі. Вип.2, частина 2. – ОДК, Одеса, 1998.
4. Явище жанрової переакцентуація у творчості К. Пендерецького // Культурологічна Трансформація мистецької освіти та Актуальні питання творчої ДІЯЛЬНОСТІ музиканта в сучасній Україні. 35 наукових праць. – Київ, 1998.
5. «Концептуальні годину» Музичної истории в композіторській інтерпретації // Україна на порозі тисячоліття: Духовність и художньо-естетична культура. Т.14. – Київ, 1999.
6. До проблеми сакральної символіки в музиці (на матеріалі поетики К. Пендерецького) // Музичне мистецтво й культура. Вип.2 – Одеса, «Астропринт», 2001.
7. Проблеми стилю і жанру в сучасній музиці. // Навчально-методичне видання. – Одеса, ОДМА, 2002.
8. У лабіринті древа часів. Кшиштоф Пендерецький. Про час, про музику, про творчість. Переклад і коментарі Т. А. Калімуліна. – ОДМА, Одеса, 2003.
9. Ноориторичні аспекти у творчості К. Пендерецького // Теоретичні питання культури, освіти та виховання. Збірник наукових праць. Віп.24 - Київ, видавничий центр КНПУ, НМАУ, 2003.
10. Вербальні фактори у творчості К. Пендерецького. // Музичне мистецтво й культура. Вип.4, кн.1 - Одеса, Друкарський дім, 2003.
11. Універсалії культури у творчості Кшиштофа Пендерецький. – Автореферат дис. на здобуття ступенів кандидата мистецтвознавства. Одеса, 2003.
12. Нові властивості стилю в композиторській творчості другої половини ХХ століття (на прикладі творчості К. Пендерецького). // Музичне мистецтво й культура. Вип.5 – Одеса, Друкарський дім, 2004.
13. Культурологічний «екуменізм» К. Пендерецького. // Схід-Захід: культура і цивілізація. Матеріали міжнародного музикознавського семінару та науково-практичної конференції 2003 р. – Одеса, Астропринт, 2004.
14. «Феномен Пендерецького» у світлі проблеми цілісності композиторської поетики другої половини ХХ століття // Науковий вісник Національної Музичної академії України ім. П. І. Чайковського. В.48. – Київ, 2005.
15. Музична риторика як комунікативний феномен // Музичне мистецтво й культура. Віп.6, кн.1 – Одеса, Друкарський дім, 2005.
16. Сучасний композитор «у полоні» постстілевих проявів культурної свідомості // Музичне мистецтво й культура. Віп.7, кн.2 – Одеса, Друкарський дім, 2006.
17. Взаємодія ритуальності і театралізації українських композиторів кінця ХХ - початку ХХI століття. // Музичне мистецтво й культура. Вип.8, кн.2 – Одеса, Друкарський дім, 2007.

Таранець Сергій Альбертович, який з 2003 року є штатним викладачем кафедри сучасної музики та музичної етнографії, працює в Одеській консерваторії з 1987 року (закінчив її в1983 році), є постійним завідувачем кабінету фольклору та музичної етнографії при кафедрі історії музики та музичної етнографії. З 1980 р. розпочав трудову біографію, працюючи в експедиційних партіях Одеського археологічного та Одеського історико-краєзнавчого музеїв.

В 1981р. поступив на музикознавчий відділ Одеської державної консерваторії. Паралельно весь час навчання працював за фахом (етнографія) у фондах Одеського обласного краєзнавчого музею, згодом методистом та науковим співробітником Одеського науково-методичного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи; проводив сумісні фольклорно-етнографічні експедиції музею, ОНМЦ і консерваторії в села Одеської області.

У 1985р. розпочав роботу по теоретичному обґрунтуванню та втіленню у життя проекту побудови на території Одеської області Фольклорно-етнографічних центрів (авторський проект).

У 1980-х роках проходив стажування в Московському університеті, де вивчав етнографію народного театру, та в Інституті слав’янознавства та балканістики, за фахом “Етнографія південнослов’янських  народів”, де займався дослідженням героїчного епосу та перекладами з південнослав’янських мов. Наприкінці 1990-х років стажувався за фахом «Музична етнографія» в музикологічних інститутах Віденського та Варшавського університетів, досліджував проблеми систематизації фондів фольклорних матеріалів. За розробки у галузі методики акустичного аналізу народного співу двічі отримував гранти Міжнародного фонду допомоги науці  - «Fundacja popierania nauki Kasai m. Jozefa Mianowskiego».

В 1987 р. очолив Лабораторію фольклору та етнографії, з 1986 по 1995 рік здійснював керівництво усіма експедиційними виїздами студентів Одеської державної консерваторії. З 1996 р. до теперішнього часу працює на посаді доцента кафедри історії музики та музичної етнографії Одеської національної музичної академії.

Є автором літературних творів, музично-критичних статей у провідних збірках та журналах ("Opera", "Opera Now", "Gramophone", «ArtLine»), перекладів, наукових та методичних праць у галузі фольклористики, музичної етнографії, філології та акустики. Серед них монографічні видання «Фольклор и этнографический ансамбль» (у співавторстві з Г.М. Вірановським), «Фольклорно-этнографический центр в сохранении и развитии традиции современного села», «Українське весілля (Північно-Західне Причорномор’я)».

Монографічні видання:

• «Фольклор и этнографический ансамбль» (у співавторстві з Г.М. Вірановським), Одесса 1984;
• «Фольклорно-этнографический центр в сохранении и развитии традиции современного села», Одесса 1991;
• «Українське весілля (Північно-Західне Причорномор’я)», Одеса 2013.
• Статті:
• "Проба електроакустичної об’єктивації метроритму болгарської колядки", -
• "Актуальні питання методики фіксації та транскрипції творів народної музики", Київ, 1989 (у співавт. з А.К. Мазуром);
• "Мелодический контур и проблема сравнительного анализа напевов", - "Одесский музыковед '93", Одесса 1993 (в соавт. с Г.Н. Вирановским)
• "A brave new operatic world" – on record", "Opera" 1999, vol. 51# 3;
• "Gold lying on the ground", "Opera" 2000, vol. 51, # 9;
• "Подкова на счастье или Рассказ старого одессита", "Art Line" 1998, № 9;
• "Хождение m-me Butterfly за два моря (Путевые заметки из Ливана)", "Art Line" 1999, № 4;
• "The dialogues around Odessa opera", "Gramophone" 2000, # 8;
• "И.М. Ассеев: проекция личности на творчество (опыт понимания учителя учеником)", - "Одесская консерватория. Славные имена, новые страницы", Одесса 1998;
• «Рыцарь живой истории (очень личные размышления)», - «Музыкальная академия», вып. … , Одесса, 2005;
• "The traditional music in the contemporary local communities", - "Music of the Youth and Contemporary Society", Warsaw, 2002;
• "Про деякі можливості вживання методів акустичної об’єктивації динаміки для дослідження ритміки наспівів", - "Метроритм-1", Київ 2002;
• "Парные образы в сборниках "Смерть Артура" Т. Мэлори и "Мабиногион" и их параллели в героическом эпосе славянских народов", - "Текстология и семантика славянской сказки", Витебск 2003;
• "О применимости положений теории традиции Карла Р.Поппера в этнографии", - "Науковий вісник", вип. 4, Одеса 2004;
• «Система суффиксов в болгарском диалекте: атавизм или приобретение
• вследствие воздействующего влияния?», - «Научные записки Минского государственного университета», Минск, 2005;
• «Европоцентризм и рациональная теория традиции К.Р. Поппера», -
• «Неоевропоцентризм; музыкальная культура на рубеже тысячелетий», Одесса, 2006;
• «Предварительные рассуждения о закономерностях культурного бытования мигрировавшей компактной общины», -  “Наукові праці історичного факультету Запорізького національного технічного університету”,  вип.ХХI, Запоріжжя, 2007;
• «Построение теории фольклорной традиции: проблема поиска и рационального объяснения устройства», - “Наукові праці історичного факультету Запорізького національного технічного університету”, вип.ХХII, Запоріжжя, 2009;
• "Опыт реконструкции первоначальной формы эпической строки в силлабическом 8- и 10-сложнике южнославянской традиции", - «Научные записки Минского государственного университета», Минск, 2010;

Багато років (з 1965р.) працювала на кафедрі доктор мистецтвознавства, професор Олена Миколаївна Маркова, яка внесла суттєві інновації у навчальну та наукову діяльність не лише кафедри, але й вузу у цілому. На сьогодні Олена Миколаївна очолює кафедру теоретичної та прикладної культурології Одеської національної музичної академії. Створення цієї кафедри стало яскравим підтвердженням культурологічного оновлення та зростання метологічної значущості музикознавчої освіти, зокрема музично-історичних дисциплін на порозі третього тисячоліття.

Семенов Юрій Євгенович народився в Одесі18 серпня 1955 року. Скінчив Одеську спеціальну середню музичну школу-інтернат ім. проф. П. С. Столярського (за фахом «гобой», 1973) та Московську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського (дипломи з відзнакою за фахами «гобой», 1978, та «історія музики», 1979). Після проходження обов’язкової військової служби (1979–1981), у 1981–1984 роках навчався в аспірантурі Московської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського (диплом за фахом «музичне мистецтво», 1984). Як дипломник і аспірант, спеціалізувався на кафедрі інструментації Московської консерваторії під керівництвом професора Ю. А. Фортунатова. Також слухав спецкурси та відвідував індивідуальні заняття багатьох викладачів Московської консерваторії, зокрема Т. Е. Цитович, Г. В. Краукліса, І. В. Нєстьєва, В. Дж. Конен, А. І. Кандінського, Є. М. Левашова, М. Д. Сабініної, І. В. Лаврєнтьєвої, Ґ. В. Ґріґорьєвої, Ю. Н. Холопова, Т. Ф. Мюллера,  А. С. Соколова, І. А. Барсової, О. С. Сємьонова та інших. Навчався у класі гобоя А. В. Пєтрова, фортепіано Л. С. Дєдової, камерного ансамблю Д. Д. Блаґого. Грав у студентському оркестрі під орудою Ф. Ш. Мансурова та Ґ. Н. Рождєствєнського. Спілкувався з багатьма композиторами, зокрема з Е. В. Дєнісовим, Т. Н. Хрєнніковим, Ю. М. Буцком, Т. А. Чудовою, М. Б. Броннером, А. І. Ґоловіним, П. Б. Рівілісом, М.А. Кокжаєвим, а також з фольклористами, зокрема з Е. Є. Алексєєвим. Відвідав Іванівський композиторський семінар. Спілкувався з ученицею Б. Л. Яворського Л. А. Авербух та працював в архіві Б. Л. Яворського у Центральному музеї музичної культури ім. М. І. Глинки.

Від 1978 року почав публікуватися в московському часописі «Советская музыка» тощо. Під час навчання в аспірантурі працював в головних бібліотеках та архівах Москви, Ленінграда (нині Санкт-Петербурга), Одеси, Львова, Риги, виступав на конференціях. Захистив дисертацію кандидата мистецтвознавства “Передісторія композиторської інструментації (Західноєвропейський Ренесанс і Бароко)” в Московській державній консерваторії ім. П. І. Чайковського (1993) та перезахистив її в Одеській державній музичній академії ім. А. В. Нежданової (2008). 

У 1985–1987 роках працював у Москві науковцем Центрального музею музичної культури ім. М. І. Глинки, брав участь у створенні експозиції «Музичні інструменти народів світу» та проведенні конференцій, фестивалів, концертів. 1987 року повернувся в Одесу, працював менеджером Одеського об’єднання молодіжних клубів та Одеського рок-клубу, був менеджером-продюсером гуртів «Кратер», «Леді Джейн», дорожнім менеджером гуртів «Бастіон», «Треш-машина». Наприкінці 1980-х та в 1990-х роках брав участь в організації та проведенні численних концертів, фестивалів, гастролей, зокрема фестивалю-конкурсу «Червона рута». Як перший директор Одеського (нині Національного) філармонійного оркестру провів гастролі оркестру в Росії навесні 1991 року. Деякий час працював науковцем Одеського науково-дослідного центру соціального розвитку. Починаючи з 1991 року, за запрошенням Г. М. Вірановського почав викладати на кафедрі історії музики та музичної етнографії Одеської державної консерваторії ім. А. В. Нежданової, головно історію світової (зарубіжної) музики; від 2008 року – доцент.

У 1999–2002 роках працював відповідальним секретарем Одеської організації Національної спілки композиторів України, членом якої є з 1992 року. Член правління Асоціації Нова музика (української секції Міжнародного товариства сучасної музики / ISCM), член оргкомітету та редактор буклетів міжнародного фестивалю сучасного мистецтва «Два дні й дві ночі нової музики» в Одесі. Був менеджером, директором і модератором численних концертів, фестивалів, конференцій та культурних акцій, зокрема Першого Австрійсько–Українського музичного діалогу-симпозіуму (Одеса, 1994), Міжнародного форуму-фестивалю директорів та менеджерів організацій Нової музики «Єднання музикою» (Одеса, 2001), Першого та Другого міжнародних форумів композиторів та музикознавців пам’яті проф. Ю. А. Фортунатова «Минуле та майбутнє» (Одеса, 2000–2001),  Міжнародного форуму музично-інформаційних центрів «Інформація та чин» (Одеса, 2000). Головний редактор Інтернет-часопису Musica Ukrainica www.musica-ukrainica.odessa.ua, видавництва МП “Будівельник”, музично-інформаційного центру Одеса Україна Асоціації Нова музика. Проводив, асистував та перекладав композиторські, виконавські та музикознавчі майстерні й конференції, зокрема композиторів Трістана Мюрая (Франція), Вальтера Ціммермана (Німеччина) та багатьох інших. Від 2002 року – член науково-консультаційної редакції часопису музичної теорії та практики Μουσικολογία (Музикологія) (Афіни, Греція).

Отримував ґранти на проведення культурних заходів та досліджень від Австрійського міністерства культури та Спілки австрійських композиторів (Австрія), фондів «КультурКонтакт» (Австрія), грецької культури (Греція), ім. A. Онассіса (Греція), «Відродження» (Україна), «Про Гельвеція» (Швейцарія), Павля Захера (Швейцарія), муніципалітету міста Генуї (Італія), Німецької служби академічних обмінів ДААД (Німеччина). Перебував за творчими та дослідницькими стипендіями в Австрії (Відень, Спілка австрійських композиторів – Віденський університет, 1995), Німеччині (Фрайбург, ДААД – Фрайбурзький музичний університет, 2001), Греції (Атени, Фундація ім. A. Онасіса – Атенський університет, 2002 – 2003), Швейцарії (Базель, Фундація Пауля Захера, 2004). Брав участь та виступав на численних конференціях в Україні (Одеса, Київ, Львів, Харків), Бельгії (Ґент), Болгарії (Русе), Греції (Атени), Німеччині (Дрезден), Росії (Москва, Волгоград), Словаччині (Братислава), Угорщині (Печ), Франції (Екс-ан-Прованс), Швейцарії (Базель). Читав лекції у Греції (Атенський університет), Німеччині (Фрайбурзький музичний університет), Швейцарії (Цюріхська музична академія).

Публікував статті в Україні, Росії (зокрема в Музичному енциклопедичному словнику 1990 року видання), Німеччині, Греції. Співредактор та співавтор Довідника «Сучасні композитори України» (2002). Спілкувався з багатьма українськими композиторами, зокрема з В. В. Сильвестровим та К. С. Цепколенко. Переклав українською мовою та опублікував видання німецької музичної енциклопедії MGG «Епохи історії музики в окремих викладах» та «Монсенжон Б. Святослав Ріхтер: Спогади. Нотатки».

Музично-наукову методологію виплекав у школі Ю. А. Фортунатова: праксеологічна та комунікативна спрямованість (єдність творчої музичної та музикознавчої діяльності, зокрема в галузі інструментації), фактологія (музичний текст та контекст), інноваційність, комплексний та синтетичний підхід (музика в контексті різних культур, наук і мистецтв), стилезнавство. Також пройшов загальний вишкіл московської музикознавчої школи: музична морфологія та Нова музика (Ю. Н. Холопов та ін.), загальна музично-історична школа Р. І. Грубера (Т. Е. Цитович), музична критика (М. Д. Сабініна), новаторський та праксеологічний підхід до історії російської музики (Є. М. Левашов), традиції Б. Л. Яворського тощо. Зазнав впливів Одеської музично-теоретичної школи (Г. М. Вірановський, О. В. Сокол): музична філософія, культурологія та жанрологія, зв’язок музичного тексту та контексту, а також філософії А. І. Уйомова. Власні набутки та зацікавлення: музично-семіотична текстологія та інформатика, загальна (світова) музична історія, Нова музика на зламі тисячоліть, аналіз популярної музичної культури, музичний менеджмент, українська музикознавча мова.

Осадча Світлана Вікторівна народилася в місті Одесі, закінчила в 1988 р. Одеське музичне училище ім. К.Ф. Данькевича, в 1997 р. закінчила Одеську консерваторію ім. А.В. Нежданової, в 2003 році закінчила магістратуру Одеської державної музичної академії ім. А.В. Нежданової за спеціальністю «музичне мистецтво» з кваліфікацією магістра мистецтвознавства (диплом з відзнакою).

З 2003 р. – викладач кафедри історії музики та музичної етнографії Одеської державної музичної академії ім. А.В. Нежданової.
У 2005 році рішенням спеціалізованої вченої ради Одеської музичної академії ім. А.В. Нежданової присуджено науковий ступінь кандидата мистецтвознавства за спеціальністю «музичне мистецтво» за захист дисертації «Заупокійно-поминальна традиція як феномен музичної культури», науковий керівник доктор мистецтвознавства, професор Самойленко О.І.

З 2008 року працює на посаді доцента кафедри історії музики та музичної етнографії Одеської музичної академії ім. А. В. Нежданової.
З 2006 по 2009 рік навчалася в докторантурі Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського в м. Київ. Рішенням атестаційної колегії Міністерства освіти і науки України 1 липня 2011 Осадчій С.В. присуджено звання доцента.

У 2012 році видано монографію «Теоретичні аспекти вивчення православної співочої традиції: історія і сучасність». – Одеса: Астропринт, 2012.

У 2012 році рішенням спеціалізованої вченої ради Національної музичної академії ім. П.І. Чайковського (м. Київ) присуджено науковий ступінь доктора мистецтвознавства за спеціальністю «музичне мистецтво» за захист дисертації «Православна співоча традиція як системологічний феномен у контексті сучасної музичної культури», науковий консультант доктор мистецтвознавства, професор Тишко С.В.

Упродовж педагогічної діяльності були розроблені і прочитані наступні навчальні курси: «Історія музики народів СНД», «Історія вітчизняної музики», «Історія української музики», «Історія російської музики», «Музичний фольклор», Авторський спецкурс «Історія православного співу», «Музична етнографія».

Під керівництвом Осадчої С.В. були написані і захищені близько 20 магістерських робіт, керує дисертаційними дослідженнями і активно виступає в якості офіційного опонента.

За період 2003-2013 рр.. були опубліковані 30 статей у спеціалізованих наукових виданнях України, брала участь у міжнародних та науково-практичних конференціях (близько 40).

Публікації:

1. Осадчая С. Теоретические аспекты изучения православной певческой традиции: история и современность : [монография] / Светлана Осадчая. – Одесса : Астропринт, 2012. – 264 с.
2. Осадчая С. Ключевые символы поминовения в композиторском творчестве / Светлана Осадчая // Музичне мистецтво і культура : Науковий вісник Одеської державної музичної академії ім. А.В. Нежданової : [зб. наукових статей / гол. ред. О.В. Сокол]. – Одеса : Друкарський дім, 2005. –  Вип. 6, кн. 2. – С. 44–54.
3. Осадча С. Оберего-меморіальна і виконавчо-мнемонічна тенденції богослужбово-співацької поминальної традиції / Світлана Осадча // Виконавське музикознавство : Науковий вісник НМАУ ім. П.І. Чайковського : [зб. наукових статей / ред. кол. М. А. Давидов, В. Г. Сумарокова та ін. ]. – Київ, 2006. – Вип. 58, кн. 12. – С. 308–315.
4. Осадчая С. Концепция «музыки богослужения» в работах О. Павла Флоренського / Светлана Осадчая // Музичне мистецтво і культура : Науковий вісник Одеської державної музичної академії ім. А. В. Нежданової : [зб. наукових статей / гол. ред. О.В. Сокол]. – Одеса : Друкарський дім, 2006. – Вип. 7, кн. 1.– С. 55–67.
5. Осадчая С. Память как культурная универсалия и ключевое понятие православного богослужения / Светлана Осадчая // Київське музикознавство : НМАУ ім. П. І. Чайковського. Київське державне вище музичне училище ім. Р. М. Глієра : [зб. наукових статей / упоряд. Ю.А. Зільберман, С.В. Тишко]. – Київ, 2007. – Вип. 21. – С. 44–54.
6. Осадчая C. Структурные и драматургические свойства Всенощного бдения: от служебного действа к музыкальному циклу / Светлана Осадчая // Музичне мистецтво і культура : Науковий вісник Одеської державної музичної академії ім. А.В. Нежданової : [зб. наукових статей / гол. ред. О.В. Сокол]. – Одеса : Друкарський дім, 2007. – Вип. 8, кн. 2.– С. 124–136.
7. Осадча С. Феномен релігійно-храмової культури та «світоглядний стиль» / Світлана Осадча // Проблеми сучасності : культура, мистецтво, педагогіка : [зб. наукових статей / гол. ред. В.Л. Філіппов]. – Харків-Луганськ : СтильІздат, 2007. – Вип. 8. – С. 123–130.
8. Осадчая С. Православная певческая традиция как «самовозрастающий логос» / Светлана Осадчая // Музична творчість та наука в історичному просторі : Київське музикознавство. НМАУ ім. П. І. Чайковського : [зб. наукових статей / упоряд. В. Г. Москаленко]. – К., 2008. – Вип. 73 – С. 88–96.
9. Осадчая С. Феномен авторского стиля в православной певческой традиции / Светлана Осадчая // Київське музикознавство : НМАУ ім. П. І. Чайковського. Київське державне вище музичне училище ім. Р.М. Глієра : [зб. наукових статей / упоряд. Т.К. Гуменюк, С.В. Тишко].– К.-Дюссельдорф, 2008. – Вип. 28 – С. 68–76.
10. Осадча С. В. Літургічна природа православних богослужбових піснеспівів: культурологічний аспект / Світлана Осадча  // Музичне мистецтво : Донецька державна музична академія імені С. С. Прокоф’єва : [зб. наукових статей / ред. кол. В.В. Воєводін, М.Р. Черкашина та ін.]. – Донецьк : Юго-Восток, 2008. – Вип. 8. – С. 78–86.
11. Осадчая С. Богослужебная певческая традиция в свете холистического похода / Светлана Осадчая // Музичне мистецтво і культура : Науковий вісник Одеської державної музичної академії ім. А. В. Нежданової : [зб. наукових статей / гол. ред. О.В. Сокол]. – Одеса : Друкарський дім, 2008. – Вип. 9.– С. 90–100.
12. Осадчая С.Эстетическое – этическое – фидеистическое как ключевые понятия православной традиции / Светлана Осадчая  // Проблеми сучасності : культура, мистецтво, педагогіка : [зб. наукових статей / гол. ред. В. Філіппов]. – Луганськ, 2008. – Вип. 11. – С. 223–230.
13. Осадчая С. Теоретические основы Богослужбового пения в религиозно-философских концепциях / Светлана Осадчая // Київське музикознавство : НМАУ ім. П. І. Чайковського. Київське державне вище музичне училище ім. Р.М. Глієра : [зб. наукових статей / упоряд. Т.К. Гуменюк, С.В. Тишко]. – Київ,  2009. – Вип. 30. – С. 9–17.
14. Осадчая С. Структура Богослужбового времени как смысловая основа литургической традиции / Светлана Осадчая // Музичне мистецтво і культура : Науковий вісник Одеської державної музичної академії ім. А.В. Нежданової : [зб. наукових статей / гол. ред. О.В. Сокол]. – Одеса : Друкарський дім, 2009. – Вип. 10.– С. 48–57.
15. Осадча С. Релігіозно-храмова культура як чинник сучасної гуманітарної системи / Світлана Осадча  // Духовна культура України : традиції та сучасність : НМАУ ім. П. І. Чайковського : [зб. наукових статей / ред.-упоряд. М.М. Скорик]. – К., 2010. – Вип. 85. – С. 51–63.
16. Осадчая С. Текстология как современная гуманитарная дисциплина, ее задачи в области православной певческой традиции / Светлана Осадчая // Культурологія та мистецтвознавство. Київське музикознавство : НМАУ ім. П. І. Чайковського. Київське державне вище музичне училище ім. Р. М. Глієра : [зб. наукових статей / упоряд. Т.К. Гуменюк, С.В. Тишко]. – Київ, 2010. – Вип. 32. – С. 41–51.
17. Осадчая С. Феномен композиторской религиозно-духовной музыки как музыки на канонические тексты (с обращением к конфессиональным жанрам) / Светлана Осадчая // Музичне мистецтво і культура : Науковий вісник Одеської державної музичної академії ім. А.. Нежданової : [зб. наукових статей / гол. ред. О.В. Сокол]. – Одеса : Друкарський дім, 2010. – Вип. 12.– С. 71–79.
18.  Осадчая С. Метатекстуальность в православной гимнографической традиции / Светлана Осадчая // Культурологія та мистецтвознавство. Київське музикознавство : НМАУ ім. П. І. Чайковського. Київське державне вище музичне училище ім. Р. М. Глієра : [зб. наукових статей / упоряд. Т.К. Гуменюк, С.В. Тишко]. – Київ, 2010. – Вип. 34. – С. 185–194.
19. Осадчая С.  Роль А.Д. Кастальского в процессе согласования авторской и обиходной тенденций // Проблеми сучасності : культура, мистецтво, педагогіка : [зб. наукових статей / гол. ред. В. Філіппов]. – Луганськ : ЛДІКМ, 2011. – Вип. 16. – С. 195–202.
20. Осадча С. Літургічна символіка у творчості Лесі Дичко (на прикладі Урочистої Літургії) / Світлана Осадча // Вісник Прикарпатського Університету : [зб. наукових статей / гол. ред. М.Є. Станкевич]. – Івано- Франківськ, 2011. – С. 214–218.
21. Осадчая С. Системный музыковедческий поход к изучению православной певческой традиции / Светлана Осадчая // Музичне мистецтво і культура : Науковий вісник Одеської державної музичної академії ім. А.В. Нежданової : [зб. наукових статей / гол. ред. О.В. Сокол]. – Одеса: Друкарський дім, 2011. – Вип. 14.– С. 148–156.
22. Осадча С. В. Художньо-комунікативний аспект православної традиції в українській музичній культурі / Світлана Осадча // Часопис Національної музичної академії ім. П.І. Чайковського: [науковий журнал / гол. ред. В.І. Рожок]. – К., 2012. – № 1 (14). – С. 83–90.

Грібінєнко Юлія Олександрівна – кандидат мистецтвознавства, в.о. доцента кафедри історії музики та музичної етнографії Одеської національної музичної академії імені А. В. Нежданової (з 2009 р.).

Народилася в 1977 р. у Владивостоці. Закінчила Одеське училище мистецтв та культури імені К. Ф. Данькевича в 1997 році (спеціальність «викладач музично-теоретичних дисциплін»). Вища освіта та диплом магістра отримала в Одеській державній музичній академії імені А. В. Нежданової, де навчалася на музикознавчому відділі у класі доктора мистецтвознавства, професора, проректора з наукової роботи, завідуючої кафедрою історії музики та музичної етнографії ОДМА імені А. В. Нежданової А . І. Самойленко, під керівництвом якої пізніше захистила кандидатську дисертацію («Музична полістилістика у світлі теорії інтертекстуальності», 2006 р.).

Викладає в ОДМА з 2002 року. Читає курси: «історія російської музики» та «музична культурологія». Здійснює наукове керівництво студентами та магістрантами (підготовлений 1 бакалавр-музикознавець, 2 магістра). Займається рецензуванням магістерських та дисертаційних робіт, науково-методичних посібників. Учасник міжнародних та всеукраїнських конференцій, яки проводються у Києві та Одесі, автор наукових публікацій.

Основна тематична направленість наукових інтересів: проблеми полістилістики як музично-смислового феномену, музична культурологія та текстологія, історія сучасної української та російської музики.

Публікації:

Парадоксы полистилистики в творчестве Г. Уствольской // Науковий вісник НМАУ ім. П.І. Чайковського. Вип. 38. Музичний стиль: теорія, історія, сучасність. – Київ, 2004. – С. 220–227.

Полистилистика и теория интертекстуальности // Київське музикознавство. Вип. 17. – Київ, 2005. – С. 198–210. Проблемы текста и текстообразования в современном гуманитарном знании // Музичне мистецтво і культура. Науковий вісник ОДМА ім. А.В. Нежданової. Вип. 6, кн. 2. – Одеса, 2005. – С. 95–108.

Сонатность как свойство композиторской поэтики: к проблеме авторского стиля во второй половине ХХ столетия // Культурологія та мистецтвознавство. Київське музикознавство. Вип. 18. – Київ, 2005.– С. 68–79.

Музыкальная полистилистика в русле инноваций композиторского мышления // Музичне мистецтво і культура. Науковий вісник ОДМА ім. А.В. Нежданової. Вип. 8, кн. 1. – Одеса, 2007. – C. 39–49. 

Актуальні аспекти проблеми полістилістикі. – Проблеми сучасності: культура, мистецтво, педагогіка: Збірник наукових праць. – Харків-Луганск: СтильІздат, 2007. 

Сонорно-сонористические аспекты фортепианных сонат Бориса Тищенко // Проблеми сучасності: культура, мистецтво, педагогіка: Збірник наукових праць. – Харків-Луганск: СтильІздат, 2008. – С. 74–87. 

К проблеме полистилистики в музыкознании  //  Музичне мистецтво і культура. Науковий вісник ОДМА ім. А.В. Нежданової. Вип. 10. – Одеса, 2009. – С. 57–66.

Прийоми полістилістики як засіб утворення міжтекстових зв’язків / Проблеми сучасності: культура, мистецтво, педагогіка : зб. наук. пр. / Луганський держ. ін.-т культури і мистецтв ; за заг. ред..  В.Л. Філіппова – Вип.  12 – Луганськ : Вид-во ЛДІКМ, 2010. – С. 118–127.

Кучма Олена Петрівна.Народилась в м. Кагарлик Київської області. В 1998 році закінчила теоретичний відділ Черкаського державного музичного училища ім. С. С. Гулака-Артемовського. В 1998-2003 роках навчалась на музикознавчому відділі Одеської державної музичної академії ім. А. В. Нежданової, в 2006 році закінчила аспірантуру Одеської державної музичної академії ім. А. В. Нежданової. В 2008 році під керівництвом кандидата мистецтвознавства, приват-професора Р. М. Розенберг захистила кандидатську дисертацію «Діалогічність як принцип стильового мислення в музиці 2-ої половини ХХ століття (на прикладі творчості Р. Щедріна)».

З 2005 року працює викладачем на кафедрі історії музики та музичної етнографії, з 2006 року – викладач теоретичних дисциплін Одеської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. проф. П. С. Столярського, з 2011 року – займає посаду заступника директора з навчальної роботи спеціального циклу Одеської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. проф. П. С. Столярського.

Кучма О. П. читає наступні курси: «Сучасна вітчизняна музика» (виконавські відділи, музикознавці), «Історія вітчизняної музики 20-80-х років ХХ століття» (музикознавці).

За час педагогічної роботи надруковано 7 статей у фахових виданнях. Під керівництвом Кучми О. П. в 2011 році була захищена магістерська робота Алєксєєнко Г. І.

Публікації:

Кучма Е.П. Проблема «открытости» стиля Шостаковича на примере первого фортепианного концерта // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової. Вип. 5. – Одеса, 2004.

Кучма О.П.  «Третій шлях» в музиці та проблема масової слухацької свідомості (на прикладі творчості Р.Щедріна) // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової. Вип7, книга 2 – Одеса, 2006.

Кучма О.П. Втілення ідеї відлуння в двох «ЕСНО» Р.Щедріна як спосіб зв’язку з традицією // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової. Вип 8, книга 1. – Одеса, 2007.

Кучма О.П. Традиція та новаторство як діалогічний аспект жанрово-стильового формування в сучасній музиці // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової. Вип.15 – Одеса, 2012.

Марік Валерія Борисівна – кандидат мистецтвознавства, доцент в. о. доцента кафедри історії музики та музичної етнографії. Народилася в 1980 р. в Одесі. Закінчила Одеське училище мистецтв та культури імені К. Ф. Данькевича (спеціальність – «Фортепіано», клас Н. Ф. Букатар). Вищу освіту та диплом магістра отримала в Одеській національній музичній академії імені А. В. Нежданової, де навчалася на музикознавчому відділі в класі доктора мистецтвознавства, професора, завідуючої кафедри історії музики та музичної етнографії Самойленко О. І., під керівництвом якої в майбутньому, достроково закінчивши аспірантуру ОНМА, захистила кандидатську дисертацію («Явища концепта та концептосфери в музичному мистецтві: до проблеми вічного образу», 2008 р.).

Протягом трьох років, з 2009-ого по 2011-ий, займала посаду завідуючої лабораторії історії музики та музичної етнографії (фонотеки). Завдяки зусиллям Марік В. Б. лабораторія отримала свій сучасний облік як музично-інформаційний центр, обладнаний за останнім словом техніки, зокрема розробленою спеціально для налагодження навчально-педагогічного процесу електронної програми-каталога.

Марік В. Б. успішно викладає різні історичні дисципліни, серед яких за останні роки – історія російської музики, історія української музики, музична культурологія;  веде спеціальний клас «Музикознавство».

Наукова діяльність Марік В. Б. включає багаторазову участь у міжнародних та всеукраїнських науково-творчих конференціях, написання наукових статей (більш 20-ьох), технічне редагування наукового вісника ОНМА «Музичне мистецтво та культура», керування написанням бакалаврських та магістерських робіт, опонування на захистах дисертацій. В 2010 р. Марік В. Б. пройшла стажування на кафедрі історії музики в ЛНМА імені М. В. Лисенка.

Сфера наукових інтересів Марік В. Б. пов’язана з вітчизняною музикою та музикою ближнього зарубіжжя XIX, XX та XXI ст., а також залучає широке коло проблем та напрямків різних гуманітарних дисциплін – музичної культурології, лінгвоконцептології, філософії культури, психології свідомості.

Публікації:

Статьи (выборочно):

1. Музыковедение и лингвоконцептология: параметры взаимодействия / В. Б. Марик // Музичне мистецтво і культура: науковий вісник / [гол. ред. О. В. Сокол]. – Одеса: Друкарський дім, 2007. – Вип. 8. Кн. 2. – С. 27–43.
2. Вечный образ в искусстве как предмет музыковедческого анализа / В. Б. Марик // Проблеми сучасності: культура, мистецтво, педагогіка: Збірка наукових праць / [гол. ред. В. Філіппов]. – Луганськ: Приватдизайн, 2008. – Вип. 7. – С. 128–137.
3. Музыковедение и музыкальное искусство в контексте паратекстуальности / В. Б. Марик // Проблеми сучасності: культура, мистецтво, педагогіка: Збірка наукових праць / [гол. ред. В. Філіппов]. – Харків-Луганськ : СтильІздат, 2008. – Вип. 11 (2008). – С. 197–206.
4. Концептуальное время в композиторском творчестве : к постановке проблемы / В. Б. Марик // Музичне мистецтво і культура: науковий вісник / [гол. ред. О. В. Сокол]. – Одеса : Друкарський дім, 2009. – Вип. 10. – С. 76-87.
5. Явище концепту в національному художньому мисленні / В. Б. Марік // Науковий вісник НМАУ імені П. І. Чайковського / [ред.-упор. М. Скорик]. – Вип. 85. Духовна культура України : традиції та сучасність. – К., 2010. – С. 63–80.
6. Концептологічний підхід до оперного театру Сергія Слонимського / В. Б. Марік // Часопис НМАУ імені П. І. Чайковського. – №2 (7) 2010. – К. : Видавничий центр НМАУ ім. П. І. Чайковського. – С. 82–90.
7. Когнитивный стиль музыковеда : теоретические предпосылки исследования / В. Б. Марик // Музичне мистецтво і культура: науковий вісник / [гол. ред. О. В. Сокол]. – Одеса : Друкарський дім, 2010. – Вип. 12. – С. 107–115.
8. Эволюция музыкального концепта Гамлет в творчестве композиторов XIX – первой половины XX века / В. Б. Марік // Проблеми сучасності: культура, мистецтво, педагогіка : зб. наук. пр. / [гол. ред. В. Філіппов]. – Вип. 23(2012). – Луганськ : Вид-во ЛДІКМ, 2012. – С. 141–152.

Інформацію підготували: професор О.І. Самойленко, приват-професор Р.М. Розенберг